Резолюція позачергового з’їзду КО в січні 2023 року.
Війна в Україні – це імперіалістична війна між Україною, яку підтримує НАТО, і Російською Федерацією. Ця війна – не наша війна, міжнародний робітничий клас не повинен ставати ні на чий бік. Наше головне завдання як комуністів Німеччини – боротися проти воєнної політики НАТО і німецького імперіалізму та викривати їхню воєнну пропаганду.
Німецький імперіалізм веде війну. Гасло „Ніколи більше війни!“, яке знайшло широкий відгук серед народних мас після імперіалістичної бійні двох світових війн і виражало їх прагнення до миру, завжди зустрічало протидію з боку правлячого класу ФРН. З переозброєнням ФРН, її інтеграцією в антикомуністичний наступальний альянс НАТО, нарешті, з військовими операціями в Боснії і провідною роллю у вторгненні в Югославію в 1999 році, німецький імперіалізм поступово створював нові факти, які після поразки у Другій світовій війні представляли військову сторону поступового відродження як великої держави. Військові місії в Югославії, Афганістані та Малі, численні інші військові місії та дедалі агресивніша трансформація публічних дебатів у бік відкритого виправдання війни та озброєння також призвели до нормалізації ставлення до війни серед робітничого класу та народних верств. З початком імперіалістичної війни в Україні цей процес посилився.
Наш головний ворог: німецький імперіалізм і НАТО!
В Україні збройні сили Російської Федерації та України, тобто двох колишніх радянських братніх народів, зараз протистоять один одному у відкритій війні. Але за спиною України стоїть НАТО, яке, хоча поки що не втручається безпосередньо в бойові дії, підтримує київський уряд безпрецедентними поставками зброї і грошей і в той же час вводить масовані санкції проти Росії, з задекларованою метою поставити ворожу Росію на коліна. Країни НАТО, насамперед США, десятиліттями тягнуть за собою кривавий слід війн і громадянських війн, переворотів і нападів по всій планеті, від Кореї до В’єтнаму та Індонезії, до Іраку та Афганістану. Вони несуть відповідальність за мільйони смертей і величезні руйнування.
По відношенню до Росії НАТО з часів контрреволюції в Радянському Союзі застосовує стратегію оточення і витіснення. Численні обіцянки, дані контрреволюційним радянським лідерам західними державами щодо нерозширення НАТО, були нахабно порушені вже в наступні роки, особливо зі вступом Польщі, Чехії та Угорщини в 1999 р. Під час другого розширення НАТО на схід у 2004 р. до нього були включені, серед інших, балтійські республіки, що розширило військовий альянс до кордонів Росії. Україна завжди мала центральне значення для стратегій західних імперіалістів, особливо для США: міцна інтеграція України в західний блок і, таким чином, ізоляція Росії від її європейських сусідів розглядалася як важливий фактор для стримування і оточення Росії. Під час так званої „Помаранчевої революції“ 2004 року урядам і спецслужбам західних країн вдалося привести до влади прозахідного кандидата Віктора Ющенка на противагу Віктору Януковичу. Після того, як Янукович став президентом України в 2010 році, пішов на зближення з Росією і в серпні 2013 року подав заявку на отримання статусу спостерігача в очолюваному Росією Євразійському економічному союзі, зусилля західних імперіалістів з його повалення продовжилися. Коли український уряд призупинив підписання угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року, за підтримки Заходу почалися протести проти уряду („Євромайдан“), що призвели до повалення Януковича в результаті державного перевороту в лютому 2014 року. Уряд перевороту складався з націоналістичних, прозахідних і фашистських сил. Він відразу підписав угоду з ЄС, розірвав відносини з Росією і перейшов до дискримінації російськомовного населення. Контрпротести на півдні та сході України („Антимайдан“), від самого початку вмотивовані переважно антиросійською політикою щодо мови та національностей і реабілітацією фашизму київським урядом, призвели до відокремлення „Донецької народної республіки“ та „Луганської народної республіки“ на Донбасі. Українська держава продовжила відвойовувати ці території військовим шляхом і неодноразово порушувала режим припинення вогню навіть після укладення Мінських угод у 2014/15 роках. Київський уряд вже починаючи з війни 2014 року на сході України підтримувався НАТО і країнами ЄС грошима і зброєю, довгострокове вирішення конфлікту попереджувалося. Те, що Україна, пов’язана з НАТО, буде неприйнятною для російського уряду, що кожен крок у цьому напрямку збільшить небезпеку війни, було відомо правлячим колам Заходу, і вони свідомо дотримувалися свого агресивного курсу.
Усі ці факти підкреслюють: НАТО для нас, комуністів, а також для кожного робітника і всіх миролюбних людей є смертельним ворогом, проти якого необхідно вести рішучу боротьбу!
Київська влада з 2014 року: правління найчорнішої реакції
Влада в Києві з 2014 року, яку зараз західна пропаганда стилізує під „захисника демократії“, є владою найчорнішої реакції: якщо в період після перевороту міністри фашистської партії „Свобода“ навіть входили до складу уряду, то наступні уряди продовжували співпрацювати з різними фашистськими угрупованнями, особливо з полком „Азов“ в громадянській війні проти Донбасу. Терор фашистів проти політичних опонентів покривався державою: масове вбивство в одеському Будинку профспілок 2 травня 2014 року, в якому, за офіційними даними, неонацистами було вбито 48 осіб, не було розслідувано і засуджено. Фашистські масові вбивці і колабораціоністи Вермахту Степан Бандера, Андрій Мельник і Роман Шухевич шануються як національні герої, а українські діти виховуються в школах з отрутою націоналізму і антикомунізму. Комуністичні організації та ті, що називають себе комуністичними, були заборонені за часів перевороту. Війна на Донбасі тривала з низькою інтенсивністю, незважаючи на домовленості про припинення вогню, і, за даними ООН, до травня 2021 року призвела до загибелі загалом 14 000 людей з обох сторін. Після російського вторгнення 24 лютого 2022 року авторитарний характер українського уряду посилився, зокрема через заборону не лише комуністичних партій, а й усіх інших партій, які ставили під сумнів військовий курс уряду, включно з найбільшою опозиційною партією „За життя“. Український уряд повинен бути рішуче засуджений і будь-яка підтримка цього уряду повинна бути відкинута, це особливо актуально для нас, комуністів у Німеччині, через сильну залежність України від ЄС і НАТО. Це показує лицемірство і брехливість західної пропаганди, що авторитаризм засуджується в Росії, але заперечується і релятивізується в Україні.
Боротьба за переділ світу
Війну в Україні не можна розглядати у відриві від інших світових подій, вона є результатом боротьби всередині імперіалістичної світової системи. Імперіалістична світова система – це глобальний світовий порядок, в рамках якого капіталістичні монополії та пов’язані з ними держави конкурують між собою за розподіл додаткової вартості, отриманої від експлуатації міжнародного робітничого класу, а також за контроль над стратегічно важливими територіями, сировинними ресурсами тощо. Економічна основа імперіалізму – монополістичний капіталізм – переважає в цьому процесі майже скрізь у світі. Однак існують величезні відмінності між силою країн, що знаходяться вгорі або внизу рейтингу. Ці відмінності виражаються і в якісно різних способах здійснення впливу, наприклад, в наявності зброї масового знищення і стратегічно важливих систем озброєння, таких як авіаносці, в існуванні глобально домінуючих монополій, міжнародної валюти, такої як долар або євро, власної промисловості у високотехнологічних галузях і власної оборонної промисловості, іноземних військових баз і т.д. Ці відмінності в жодному разі не можна недооцінювати для аналізу глобальної політики, але вони не означають, що соціальний характер слабших і сильніших держав має бути якісно диференційованим, адже закони монополістичного капіталізму панують і в найменш розвинених капіталістичних країнах.
Як монополістичний капіталізм, імперіалізм закономірно породжує вибухонебезпечні протиріччя між монополіями і між капіталістичними державами, які розряджаються в конфліктах і війнах за переділ ринків, сировини, територій, транспортних шляхів, важливих у військовому відношенні районів і т.д. Ситуація, що склалася в сучасному світі, головним чином обумовлена тим, що монополії і капіталістичні держави не є тотожними. Сучасна світова ситуація характеризується насамперед відносним піднесенням Китаю, а також низки інших капіталістичних країн, і все більшою ерозією гегемонії США і Західної Європи. Росія також залишається важливим супротивником США і ЄС, головним чином через її розміри, багатство сировинних ресурсів, військову міць і, дедалі частіше, добрі стосунки з Китаєм та Іраном. Щоб зупинити свій відносний занепад, імперіалістичні альянси Заходу, особливо ЄС і НАТО, вдаються до агресивних дій проти своїх головних суперників – Росії і Китаю. Військове оточення обох держав, а також санкції проти Росії і торговельна війна проти Китаю покликані обмежити простір для маневру і можливості розвитку обох суперників.
Вторгнення Росії в Україну було заходом, спрямованим на протидію цьому та зміцнення російської позиції сили. Війна стала можливою внаслідок капіталістичної контрреволюції в Радянському Союзі, знищення соціалізму, який десятиріччями робив можливим мирне співіснування різних народів, які сьогодні знову нацьковуються один на одного у різноманітних кривавих війнах (Україна, Азербайджан-Вірменія, Киргизстан-Таджикистан, Чечня, Придністров’я), щоб винищувати один одного.
Війна в Україні – не наша війна!
Війна в Україні, як і будь-яка війна, означає масові руйнування і насильницьку смерть десятків тисяч людей. Але вона також несе в собі небезпеку переростання у Третю світову війну, тобто відкриту міжімперіалістичну війну між НАТО і Росією, провідними ядерними державами на Землі. Така війна загрожує знищенням значної частини людства і, як мінімум, перетворенням Європи на цвинтар. Робітничий клас і народи всіх країн повинні боротися пліч-о-пліч проти небезпеки такого жахливого сценарію.
Війна в Україні ведеться за рахунок народних мас, особливо робітничого класу, і саме вони розплачуються за неї. Десятки тисяч загиблих, травмованих і покалічених, цивільних осіб різного віку, а також солдатів. Вони розплачуються за це руйнуванням міст, сіл, заводів та інфраструктури, більшість з яких є досягненнями радянського соціалізму і були створені робітничим класом України власною працею. Вони розплачуються масовим падінням рівня життя і зростанням вартості життя – в Росії в результаті західних санкцій, в Україні через війну і навмисне руйнування інфраструктури, в Західній Європі через призупинення торгівлі газом з Росією. І політично вони також платять, оскільки в усіх залучених державах демонтуються демократичні права, посилюються шовіністичні, мілітаристські та націоналістичні підбурювання мас, а фашистські угруповання набувають все більшого впливу завдяки своїй ролі у війні.
Робітничий клас і народні маси платять за рахунками, і жодна з ворогуючих сторін не діє в їхніх інтересах: ні натовські розпалювачі війни, ні реакційний уряд у Києві, ні російська держава. Росія – капіталістична держава, яка представляє інтереси невеликої меншості багатих капіталістів. Російська держава легітимізує війну за допомогою шовіністичної пропаганди, яка ставить під сумнів існування української нації, принижує інтернаціоналістичну національну політику більшовиків і посилається на велич Росії. Війна також є реакцією російської сторони на агресивне розширення НАТО, але було б неправильно стверджувати, що вона була змушена піти на цей крок: ми не бачимо жодних серйозних ознак безпосередньої та екзистенціальної загрози для Росії з боку НАТО, тим більше, що стримуючий фактор російської ядерної зброї все ще існує. Крім того, Росія також зацікавлена у збереженні та відновленні російського впливу в цьому стратегічно важливому регіоні за допомогою російськомовної меншини, в отриманні доступу до торговельних і військових портів Чорного моря, до українського ринку, мінеральних ресурсів країни і до сільського господарства. Запобігання військовому оточенню за допомогою систем протиракетної оборони і розміщення Чорноморського флоту Росії в Криму як засобу проеціювання сили в Чорному і Середземному морях покликані зберегти маневреність і простір для маневру Російської Федерації як великої політичної і військової держави.
Імперіалістична війна ставить дуже складні завдання перед робітничим класом усіх залучених країн. Протистояти реакційній військовій пропаганді буржуазної держави і послідовно займати позицію пролетарського інтернаціоналізму в будь-якій ситуації не так просто. У Німеччині також значна частина опортуністичних або соціал-демократичних „лівих“ підтримує політику німецького імперіалізму або навіть вимагає від уряду ще більш жорстких заходів щодо розпалювання війни. У цій ситуації ще раз підтверджується, що відсутність комуністичної партії на основі марксизму-ленінізму означає роззброєння робітничого класу. Без цієї партії нам не вдасться ефективно боротися з шовіністичною пропагандою німецького імперіалізму, так само як і запобігти потраплянню в реакційні глухі кути, подібні до тих, які пропонує AfD, тих, хто має сумніви щодо брехливої агітації правителів.
Робітничий клас усіх країн повинен очолити боротьбу проти класу капіталістів у своїй країні, а також проти представників іноземних капіталістів. Хоча в певних ситуаціях можливо і правильно тактично використовувати суперечності між капіталістичними державами, у „багатополярному світовому порядку“ для робітничого класу немає жодної надії. Виникнення нових сил в імперіалістичній системі не означає послаблення імперіалізму; воно супроводжується посиленням конфліктів, у яких трудящі різних країн перетворюються на ворогів.
У Німеччині для комуністів боротьба проти власної буржуазії означає насамперед боротьбу проти військової політики уряду Німеччини, ЄС і НАТО, проти санкцій, які є війною іншими засобами, проти постачання зброї, проти підтримки українського уряду, проти агітації проти росіян, проти релятивізації фашистів, за закриття всіх військових баз за кордоном, за повернення всіх солдатів з-за кордону. Ці окремі види боротьби повинні злитися в єдину боротьбу під гаслом боротьби за усунення причин війни, боротьби за повалення буржуазії в Німеччині і скрізь, за соціалізм!
Що ми все ще хочемо прояснити
Для КО ніколи не було протиріччям, з одного боку, займати і відстоювати позицію і, з іншого боку, бути відкритим щодо наших недоліків і потреби в роз’ясненнях. Якби це було протиріччям, ми не змогли б зайняти позицію практично з будь-якого політичного питання або поточної події – адже завжди є питання, які потребують подальшого вивчення або які повинні залишатися відкритими до пори до часу. Тому наша позиція щодо війни в Україні не означає припинення вивчення передумов цієї війни та нашого розуміння імперіалізму, що, звісно, також може призвести до зміни нашої позиції чи перегляду програмних тез. Серед іншого, ми хочемо більш детально розібратися з наступними питаннями:
- Які різні якості можна виділити в описі відносин між країнами?
- Чи в усіх капіталістичних країнах панує монополістичний капіталізм як визначальна економічна форма? Чи існує в кожній країні окрема монополістична буржуазія? Якщо ні, то як можна концептуалізувати капіталізм у країнах без власної монополістичної буржуазії?
- Як впливає відносна залежність слабших і найслабших країн в рамках імперіалістичного світового порядку на можливості і форми розвитку капіталізму в них? Через які механізми відтворюється ця відносна залежність?
- З якою орієнтацією слід вести боротьбу в колонізованих або окупованих країнах, таких як Палестина, Західна Сахара або, наприклад, донедавна в Афганістані та Іраку? Яку роль відіграє тут боротьба за соціалізм як безпосередня мета, яку роль відіграє класова боротьба всередині пригноблених націй?
- Чи змінює інтернаціоналізація капіталу (структури власності, діяльності тощо) прив’язаність буржуазії до національної держави? Якщо так, то яким чином?
- Ретельний аналіз капіталізму в Росії та Китаї, звертаючи увагу на підкреслену роль держави як ідеального капіталіста в цілому.
- Які, на наш погляд, були вирішальні причини, що спонукали російський уряд прийняти рішення про вторгнення? Як вони співвідносяться між собою?
- Чи мала боротьба на Донбасі проти київського уряду хоча б часом ознаки національно-визвольної боротьби, гідної підтримки? Якщо так, то чи зникли вони повністю з плином часу? Коли і яким чином це сталося?
- Які умови мають бути дотримані, щоб державу можна було назвати фашистською? Які наслідки для стратегії і тактики робітничого класу, коли фашизм перебуває при владі в країні?
- Як слід оцінювати відносини між імперіалізмом ФРН і США, які протиріччя між ними, збіги інтересів чи залежності визначають їхні дії в українській війні?
